Отже, так сталось, що одного вечора трапилось мені йти з роботи через кладовище.
Зима, лютий холод, протоптана вузька стежка, це скорочує шлях на хвилин 20.
Виймаючи руку з кармана, гублю в сугробі в»язку ключів, та прямо на могилу.
Цю дорогу намагалась швидше подолати і тут таке, потрібно зупинитись і шукати ключі. На пару хвилин паніка, куди саме впали ключі не бачу. Найменше про що я могла мріяти, це вночі на кладовищі щось шукати.
Але в голові думка: без ключів я не зможу відімкнути двері і буду сидіти на вулиці.
Добре, потрібно шукати, час плине. Згинаюсь, починаю копошитись в сугробі на могилі. І тут поруч проходить якись чоловік. Картина, самі розумієте дивна.
Я починаю оправдовуватись. — Додому не можу потрапити…
І лише згодом до мене дійшло, що я ляпнула.
Після такого, чоловік напевно, довго ще цією стежкою не буде ходити)))
