Коли ми познайомились з моїм тепер вже чоловіком, Юра одразу розповів мені, що він утримує своїх племінників. Все тому, що його сестра з чоловіком колись потрапили в ДТП та не змогли вибороти собі життя.
Тепер його двоє племінників живуть з бабусею, мамою Юри. Але так як вона пенсіонерка, то і гроші на племінників потрібно десь взяти. Тому вирішили, що Юра буде їм допомагати матеріально.
Я не вважала це якоюсь проблемою, адже діти залишились без батьків і їм потрібна допомога. Я також просила передати від мене деякі кошти та подарунки дітям. Але так щоб я горіла бажанням виховувати цих дітей – такого не було.
Звісно, всі хочуть побачити в інших благородство та самопожертву щодо дітей в біді, але зрозумійте і мене правильно – я знати не знаю їх. Вони чужі для мене. А я не дуже люблю дітей. Своїх, безперечно, любитиму, але не можу відчувати такого до інших дітей.
Та й Юра також не сильно горить бажанням виховувати дітей покійної сестри. Він вирішив, що буде допомагати матеріально максимально. Так, щоб діти не потребували нічого. Але вихованням їх не готовий займатись. Тим більше його мама, моя свекруха, дуже любить онуків та й вона ще молода, як для бабусі. Їй всього сорок вісім(вона рано завагітніла та народила дітей, так само як і сестра Юри).
Але як тільки ми одружились, то свекруха одразу ж стала наполягати на тому, щоб ми забрали племінників до себе. Мовляв це наша тепер турбота.
– Юра їх дядько, а тому зобов’язаний виховувати дітей Яни. Я вже також не маю сил на виховання дітей. – Заявляла свекруха.
Ну але ми все відмовляємось та протистоїмо свекрусі. А ще всім іншим родичам, які так розповідають про благородність, хоча самі б не взяли до себе чужу дитину.
Не знаю, чи вистоїмо ми, в опорі проти свекрухи та інших родичів, але сподіваємось, що свекруха не зможе таки переконати Юру взяти племінників жити з нами.
