Пригадала нещодавно історію, що сталась більше року тому. Тоді Софійці було ще вісім рочків і вона в мене почала дуже сильно просити придбати котика. Ну а я що? Я пішла дізнатись в подруги, скільки коштують кошенята різних порід і скільки в місяць треба витрачати на їх догляд.
І наче не так багато, але як тільки про забаганку Софійки дізнався Петро, мій чоловік, то сказав, що ніяких котів в нашому домі не буде. І не переконати його було. Софійка побігла одразу ж до кімнати та поплакала в подушку добряче, а я, якщо бути відвертою, зітхнула з полегшенням, адже розуміла, що навіть якщо дитина обіцяє доглядати за кошеням самостійно, то це все одно ляже на мої плечі.
Але змушена визнати, що Софійка вдалась характером в нашого татка та все одно, тишком нишком та й притягнула котика з вулиці. Поки до школи йшла, то побачила кошенят малих. А коли вже верталась додому, то вирішила, що одного собі забере.
Я не стала в доньки кошеня забирати, адже не хотілось її засмучувати й змушувати плакати. Тим більше, що я також люблю котиків. Але от як на це відреагує Петро… Перед приходом тата Софійка заховала кошеня в своїй кімнаті. Вона придумала цілу кімнату для котика, зробивши її з коробки та поклавши під ліжко.
Але, все таки, кошенятко – не іграшка. Воно не буде сидіти тихо на одному місці, тому дуже швидко вилізло зі своєї імпровізованої кімнатки й стало гратися в дитячій. Чоловік побачив це та був дуже злим на вигляд. Він глянув на плямисту кішку(як ми вже потім дізнались, що це дівчинка) з-під лоба та просто цокнув язиком і сказав:
– Ой… Хай вже буде! Що я вже зроблю, якщо Софійка принесла додому кота? Нехай живе, не викидати ж.
Я була дуже здивована, адже думала, що він в звичайному варіанті просто знайде інший дім для кішки, або викине кошеня на вулицю в найгіршому варіанті. Проте не думала, що він дозволить залишити кицьку.
Ми відвезли кішечку до ветеринара, отримали рекомендації по догляду, дізнались, що тваринка трохи хворі очі має, але це не страшно та все в подальшому пролікували, вивели бліх та інших паразитів. Дворове ж було, то треба полікувати.
Одного разу, коли Петро працював у своєму кабінеті, я випадково почула цікаву розмову. Нам не можна було заходити в кабінет, поки він працює, тому всі ходили тихенько в цей час. Я прислухалась та почула, що чоловік говорить… З Фросею!(так назвала кішку Софійка)
– Хто така мила дівчинка? Хто так гарно муркоче? Ходи сюди, я тобі зараз смаколика дам. Я багато для тебе їх накупив.
Я була приємно вражена, що чоловік виявився таким чуйним та ніжним до тварин. Не розумію, чому він це так приховував, адже це дуже і дуже мило. Я тепер дивлюсь на нього по іншому. Він мені відкрився з іншої, з іще одної хорошої сторони.
Але от як тепер чоловікам вірити, що вони «не люблять котів»?
