У середній групі дитячого садка до осіннього свята мене готував дідусь. Темою свята були звірі й птахи: як вони зустрічають осінь і готуються до зими. Віршів, наскільки я згадую, нам не роздавали, а якщо і роздали, дідусь відкинув пропозиції виховательок і сказав, що читати ми будемо своє.
Цим самим він вибрав видатний, без дурнів, твір Миколи Олейнікова «Тарган».
Мені складно сказати, що ним керувало. Сам дідусь ніколи садок не відвідував, так що мстити йому не було за що. Виховательки мої були чудові добрі жінки. Не знаю. Можливо, він хотів внести ноту високої трагедії в повсякденне життя білочок і шпаків.
Так що погожим осіннім ранком я вийшла на середину залу, поправила сукню, розшиту листям з оксамитового паперу, обвела поглядом глядачів і проникливо почала:
Далі мовою оригіналу:
— Таракан сидит в стакане,
Ножку рыжую сосёт.
Он попался. Он в капкане.
И теперь он казни ждёт.
У «Театрі» Моема перші уроки акторської майстерності Джулії давала тітонька. У мене замість тітоньки був дід. Ми відпрацювали все: паузи, жести, правильне дихання.
— Таракан к стеклу прижался
И глядит, едва дыша.
Он бы смерти не боялся,
Если б знал, что есть душа.
Поступово голос мій зміцнів і набрав сили. Я наближалася до самого грізного моменту:
— Он печальными глазами
На диван бросает взгляд,
Где с ножами, топорами
Вивисекторы сидят.
Дід мене не бачив, але він міг би мною пишатися. Я декламувала з глибоким почуттям. І те, що обличчя виховательок і мам почали змінюватися, я пояснила собі впливом поезії і свого таланту.
— Вот палач к нему подходит, — пылко воскликнула я. — И ощупав ему грудь, он под рёбрами находит то, что следует проткнуть!
Героя безжалостно убивают. Сто четыре инструмента рвут на части пациента! (тут голос у меня дрогнул). От увечий и от ран помирает таракан.
У цьому місці напруження драматизму досягло піку. Коли пізніше я читала в школі Лермонтова «На смерть поета», виявилося, що весь належний спектр емоцій, від гніву до горя, був мною пережитий ще в п’ять років.
— Всё в прошедшем, — обречённо вздохнула я, — боль, невзгоды. Нету больше ничего. И подпочвенные воды вытекают из него.
Тут я зробила довгу паузу. Обличчя дорослих засяяли надією: мабуть, вони вирішили, що я закінчила. Ха! А трагедія осиротілої дитини?
— Там, в щели большого шкапа,
Всеми кинутый, один,
Сын лепечет: «Папа, папа!»
Бедный сын!
Вигукнути останні слова. Подивитися вгору. Помовчати, переводячи дихання.
Зал приголомшено мовчав разом зі мною.
Але і це був ще не кінець.
— И стоит над ним лохматый вивисектор удалой, — с мрачной ненавистью сказала я. — Безобразный, волосатый, со щипцами и пилой.
Хтось із слабких духом дітей заридав.
— Ты, подлец, носящий брюки! — выкрикнула я в лицо чьему-то папе. — Знай, что мертвый таракан — это мученик науки! А не просто таракан.
Папа видав дивний горловий звук, який мені не вдалося витлумачити. Але це було й несуттєво. Бурхливими хвилями поезії мене несло до фіналу.
— Сторож грубою рукою
Из окна его швырнёт.
И во двор вниз головою
Наш голубчик упадёт.
Пауза. Пауза. Пауза. За вікном ще жовтів каштан, бігала по даху веранди якась пташина, але все було скінчено.
— На затоптанной дорожке, — скорбно сказала я, — возле самого крыльца будет он задравши ножки ждать печального конца.
Безсило опустивши руки. Зсутулившись. Виглядаючи так, ніби я втратила сенс життя. І чітко, стримуючи ридання, вимовила останні чотири рядки:
— Его косточки сухие
Будет дождик поливать,
Его глазки голубые
Будет курица клевать.
Тиша. Хтось схлипнув — можливо, я сама. З мого подолу відвалився оксамитовий лист, впав, кружляючи, на підлогу, порушивши шелестом гнітюче мовчання, і ось тоді, нарешті, десь глибоко в підвалі бурхливо, відчайдушно, в повний зріст зааплодували таргани.
Насправді, звичайно, ні. І тарганів-то у нас не було, і лист з мене не відвалювався. Мені дуже обережно поплескали, мабуть, побоюючись викликати спалах біса, відвели дітей, що плакали, поплескали по щоках, втративших свідомість, дали води шокованій виховательці молодшої групи і вручили мені якусь сміховинно дитячу книжку на кшталт розповідей Біанкі.
— Чому? — гнівно запитала ввечері бабуся у діда. Гнів був викликаний в тому числі тим, що в своєму обуренні вона виявилася самотня. Від моїх батьків чекати розуміння не доводилося: тато реготав, а мама сказала, що вона ненавидить ці дурні свята і я могла б читати там навіть «Майн Кампф», гірше б не стало.
— Чому ти вивчив з дитиною саме цей вірш?
— Тому що «Жука-антисеміта» одноосібно виразно прочитати незручно, — з щирим жалем сказав дідусь.